Цього разу сталося, як бажалося або ще одна перемога світла над темрявою

IMG_3398

Чотирнадцятого грудня 2012 р. до ГО Богдана Хиельницького звернулася членкиня нашої організації М., з проханням захистити її від свавілля судді Оболонського районного суду м. Києва Луценка О.М., який, на думку заявниці, без жодних підстав і доказових причин 25 жовтня нинішнього року прийняв рішення визнати заповіт, складений на її ім’я  Віктором Никифоровичем Золочевським, недійсним (й зробив це з грубими порушеннями норм і прав, на догоду доньки Золочевського – Оксани Вікторівни). Та вжити заходів для убезпечення її від можливої підтримки цього  свавілля суддями Київського апеляційного суду, який має розглядати скаргу М. в своєму засіданні 18 грудня.

Ознайомившись з матеріалами справи, наші представники встановили, що дійсно, Золочевська Оксана Вікторівна, брутально намагається представити свого батька, знаного в Україні професора-музикознавця (який практично до останнього викладав у виші), м’яко кажучи, маразматиком. І це – лише для того, щоб заволодіти його майном. І тільки тому, що самотній батько, упевнившись (особливо за останні 12 років свого життя), що, в скрутну хвилину, годі чекати допомоги та підтримки від рідної доньки, почав шукати і знайшов собі жіночку (котра, на його щастя, майже 10 років буквально дихала ним). А відчуваючи, що наближається фінал його земного існування, він відписав тїй усе своє майно. Донька покійного, Золочевська Оксана Вікторівна, не гребуючи ніякими засобами й принципами, оспорює заповіт батька і просить суд визнати його недійсним.

Свою «мачуху», яка була поряд з її батьком до останньої хвилини його життя, в буквальному розумінні, закрила йому очі, й гідно провела в останню дорогу, п. Золочевська, притягуючи за вуха нікземні зачепки, й навішуючи на її шию ще безліч таких же нікчемних, надуманих провин, звинувачує в «шахрайських діях». І не лише її, а й, набравшись нечуваного нахабства, нотаріуса 11 державної нотаріальної контори м. Києва Саніну Лесю Олександрівну, котра, як вбачається з пояснення третьої особи — ГУЮ України, у ході розмови із заповідачем, що відбулася без присутності сторонніх осіб та з дотриманням таємниці вчинення нотаріальної дії, пересвідчившись у дієздатності Золочевського В. Н., у тому, що у нього ясний розумовий та психічний стан, що він правильно і ствердно висловлює своє бажання щодо змісту заповіту, особисто прочитав його вголос, про що виразно й чітко написав у тому ж документі (рукописна частина) й розписався, посвідчила заповіт В. Н. Золочевського.

При розмові з нотаріусом В. Н. Золочевський також повідомив, що працює в Національній музичній академії ім. П. І. Чайковського, є професором та доктором мистецтвознавства. Тому, поставивши невірно кому в рукописній частині заповіту в екземплярі, який залишався у справах нотаріальної контори, він не міг залишити цей документ з орфографічною помилкою й закреслив кому. Цей епізод зайвий раз свідчить, що при підписанні документу 22. 06. 2010 р. В. Н. Золочевський перебував при повній свідомості, розумів значення своїх дій і міг свідомо керувати ними, включаючи дрібниці, а не є, як це виставляє позивачка, відтверженням того, що він робив помилки, бо був не в нетямі. Пізніше вона взагалі договорилась до того, що заповіт був складений «від імені В. Н. Золочевського»

Як видно з матеріалів справи, підтвердження факту посвідчення заповіту Золочевського В. Н. за місцем його проживання (що позивач бездоказово піддає сумніву) міститься у 4-х документах, які досліджувались безпосередньо у судовому засіданні, а саме: заповіті, журналі обліку викликів нотаріуса для вчинення нотаріальних дій поза межами розсташування нотаріальної контории, у реєстрі нотаріальних дій та поясненні третьої особи – ГУЮ у м. Києві.

До речі, відповідно до п. 25 Інструкції, запис у реєстрі для реєстрації нотаріальних дій є доказом вчинення нотаріальних дій.

Між тим, ні позивач, ні його представники не надали суду жодного доказу на підтвердження своїх доводів, що рукописна частина заповіту й підпис заповідача у ньому начебто вчиняв не Золочевський В. Н., а хтось інший. Отже, ці заперечення базуються тільки на їхніх особистих припущеннях і не підкріплені документально.

На особливу увагу, своїми дилетантизмом, непрофесійністю та упередженістю, заслуговує акт посмертної судово-психіатричної експертизи від 22. 05. 2012 р. № 460, проведеної комісійно лікарями-експертами Київського центру судово-психіатричної експертизи, кандидатом мед. наук, судово-псиіатричним екпертом вищої кваліфікаційної категорії, вищого кваліфікаційного класу з 18 річним експертним стажем  О. А. Козерацькою: екпертом вищої кваліфікаційної категорії, вищого кваліфікаційного класу з 21 річним експертним стажем  В. В. Подкаменним; заступником директора КМЦСПЕ, екпертом вищої кваліфікаційної категорії, третього кваліфікаційного класу з 14 річним експертним стажем  Н. Ю. Васильєвою.

Навіть не спеціалісту в галузі психіатрії видно, що його висновок є необ’єктивним і необґрунтованим, експертиза проведена поверхово, не всі матеріали справи досліджені й проаналізовані комісією. Хоча, при проведенні судово-психіатричної експертизи, вона була зобов’язана забезпечити повноту експертного дослідження й всебічне вивчення та аналіз усіх фактичних даних, які містяться у матеріалах справи!

Проте, аналіз змісту акту судово-психіатричної експертизи свідчить про грубе порушення комісією цього принципу.

Перш за все, комісія свідомо залишила поза увагою, тобто не дослідила і не проаналізувала важливий для правильного вирішення спору документ – пояснення Головного управління юстиції у м. Києві, яке є третьою особою у справі щодо позовних вимог Золочевської О. В. (від 25. 01. 2011 р. № 91/0/11-11)

У примірнику заповіту, викладеного на нотаріальному бланку, який видається заповідачу, Золочевський В. Н. виконав рукописний текст і свій підпис також чітко, рівно, каліграфічно. До речі, в описовій частині акту експертизи зазначено, що в матеріалах суду є ксерокопія заповіту Золочевського В. Н. і частково наведено його текст – саме та частина, яка свідчить про його нормальний психічний стан на день посвідчення заповіту —  22. 06. 2010 р.

Однак, цей важливий документ експертна комісія також належним чином не дослідила, не проаналізувала і не дала йому оцінки.

Із матеріалів справи вбачається, що Золочевський В. Н., не дивлячись на важке захворювання (рак печінки з метастазами) й різке погіршення стану здоров’я у травні 2010 р., продовжував працювати до самої смерті. У 2009-2010 рр. він жодного разу не перебував на лікарняному та не проходив лікування у стаціонарі. Ця обставина підтверджується листом Київського онкоцентру від 17. 02. 12 № 197 та листом лікарні для вчених від 10. 04. 2012 р. № 75, які досліджувались у судовому засіданні.

Національна музична академія ім. П. І. Чайковського на запит суду надала лише один листок непрацездатності (серія АБР № 345064), виданий Київською міською клінічною лікарнею № 8 за час перебування Золочевського В. Н. на стаціонарному лікуванні у період 29. 06. 2010 — 02. 02 .2010 р. .

Та, як видно з тексту акту експертизи, зазначені вище документи експертна комісія чомусь не досліджувала. Отже, викладене вище свідчить про те, що матеріали справи вивчались комісією не повністю, а чомусь вибірково.

І експертний висновок також ґрунтується чомусь лише на матеріалах історії хвороби Золочевського В. Н. (медична картка № 13258), яка була надана для експертного дослідження Київською міською клінічною лікарнею № 8.

Із цієї медичної картки вбачається, що Золочевський В. Н. 29. 06. 2010 р. поступив у терапевтичне відділення лікарні № 8 з діагнозом «Рак печінки, підозра на рак підшлункової залози».

При поступленні у лікарню Золочевський В. Н. перебував у повній свідомості, про що свідчить запис лікаря приймального відділення. Зі слів Золочевського В. Н. лікар 29. 06. 2010 р. о 14:10 записав таке: скарги на виражену слабкість, біль у всьому тілі. Хворий також повідомив, що до грудня 2009 року почував себе задовільно. Після того, як у грудні скупався у Дніпрі у нього загострився герпес, до 38,5 піднялась температура і була підвищена до червня 2010 р. Стан різко погіршився у травні, після отруєння. З’явився біль у животі, посилилась жовтяниця, але він продовжував працювати!

Отже, не дивлячись на різке погіршення здоров’я, болі у животі тощо  Золочевський В. Н. продовжував працювати. Ще 12. 06. 2010 р. він приймав іспити у студентів музичної академії, що підтверджується іспитовими відомостями, які зазначені в акті експертизи.

Крім того, Золочевський В. Н. планував літній відпочинок у Будинку творчості композиторів «Ворзель», для чого 14. 06. 2010 р. поїхав у Ворзель і оплатив вартість путівки. В матеріалах справи, на підтвердження цієї обставини є копії квитанцій від 14. 06. 2010 р. про сплату 7320 грн. за путівку на період 01. 07. 2010 р. – 30. 08. 2010 р.! та внесення фінансової допомоги Будинку творчості композиторів у розмірі 2000 грн.

У матеріалах справи також немає жодного медичного, чи іншого документа, який би засвідчив, що 22. 06. 2010 р. Золочевський В. Н. перебував у такому психічному стані, що не усвідомлював своїх дій і не міг керувати ними.

Цього не підтвердив також «друг» покійного професор Деменко Борис Вадимович (в акті вказано Дибенко Д. В.) – свідок позивача, на показання якого посилається експертна комісія у мотивувальній частині акту експертизи, і який навіть до присяги не був приведений!

Свідок Деменко Б. В. у своїх поясненнях та у відповідях на запитання головуючого судді жодним словом не підтвердив, що Золочевський В. Н. 22. 06. 10 р. перебував у нетямі, не міг усвідомлювати свої дій і керувати ними.

Більше того, свідок пояснив, що останнім часом він спілкувався із Золочевським В. Н. по телефону «на відстані, бо вони вже не працювали разом».

Цей свідок, що перебував із Золочевським В. Н. «в тісних дружніх стосунках», на запитання головуючого судді нічого не міг відповісти по суті: де його друг лікувався чи перебував на обліку, чи спілкувався з людьми, чи давав оцінку своїм діям.

Слова Золочевського В. Н., які навів свідок у своїх показаннях у суді,  «дайте мені спокійно померти» аж ніяк не можна тверезо розцінювати, як ознаку порушення психічного стану заповідача.

Експертна комісія у мотивувальній частині акту констатувала стан Золочевського В. Н. за період з 29. 06. 2010 р. по 02 .07. 2010 р., а в експертному висновку зазначила, що в такому стані Золочевський В. Н. перебував 22. 06. 2010 р. під час посвідчення заповіту. Якби Золочевський на момент складення й посвідчення 22.06.10 р. перебував у такому стані, як 29. 06. 2010 р., то він потрапив би до лікарні ще 22. 06. 2010 р.

Отже, мотивувальна частина акту не узгоджується з експертним висновком.

Крім того, висновок експертизи не містить категоричного ствердження, що 22. 06. 2010 р. Золочевський В. Н. перебував у такому стані, що не усвідомлював своїх дій та не міг керувати ними. Комісія оперує лише приблизними поняттями щодо ознак прояву психічного розладу такими як: «суттєво впливав на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, обмежуючи цю здатність».

При цьому, у висновку взагалі не визначений ступінь вираженості психічних порушень.

Крім того, астенічний синдром (в експертній практиці – «глибока астенія») комісія безпідставно ототожнює з психічним розладом, не наводячи фактів щодо особливостей поведінки заповідача, його висловлювань, які б свідчили про порушення розуміння ним того, що відбувається навколо; некритичної оцінка себе, свого стану, оточуючого, своїх намірів та вчинків.

У жодному медичному документі, які досліджувала експертна комісія, взагалі немає відомостей про соматичні захворювання головного мозку (травми, інфекції, запалення) Золочевського В. Н., які тягнуть за собою розлади психіки.

У матеріалах справи також немає жодних відомостей про психічний стан Золочевського В. Н. саме 22. 06. 2010 р., які б давали підстави нотаріусу сумніватися у його повній дієздатності.

Отже, експертний висновок не базується на принципах доказовості та обґрунтованості, а тому його не можна вважати доведеним, чітким, повноцінним і категоричним.

Крім того, відповідно до ч. 6 ст. 147 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими статтею 212 ЦПК України.

Зокрема, Пленум Верховного Суду України у Постанові від 30. 07. 1997р. №8 (п. 3) «Про судову експертизу» в кримінальних і цивільних справах (з подальшими змінами) звернув увагу судів на те, що при дослідженні висновку експерта вони повинні виходити з того, що цей висновок не має наперед встановленої сили та переваги перед іншими джерелами доказів, підлягає перевірці й оцінці на підставі всебічного повного і об’єктивного розгляду всіх обставин справи у сукупності. Пленум ВСУ також вказав (п. 17 постанови), що при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати повноту відповідей на поставлені питання та їх відповідність іншим фактичним даним, узгодженість між дослідницькою частиною та висновком експертизи, обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Як зазначено в абз. 2 п. 13 вказаної вище постанови суд не повинен віддавати перевагу висновку експертизи лише тому, що вона проведена комісійно.

Та незважаючи на це, суд  першої інстанції в особі судді Луценка О. М. не оцінив об’єктивно акт посмертної судово-психіатричної експертизи, не розглянув її у сукупності з іншими наявними у справі документами.

Більш того, суддя Луценко, ігноруючи Постанову Пленуму Верховного Суду України від 30. 07. 1997 р., повністю знехтував Пояснення ГУЮ та покази всіх п’яти свідків відповідача – сусідів, друзів, колег, знайомих – які спілкувалися з В. Н. Золочевським безпосередньо за тиждень-два до його відходу, і які під присягою(!) одностайно відзначили, що Золочевський перебував у нормальному психічному стані, поведінка його була адекватною, розум – ясним, що говорив він розсудливо, однозначно розумів, що відбувається навколо. А чомусь саме цього акта, котрий викликає скільки запитань, і лише його одного, суддя Луценко О. М. визнавши його, як істину в останній інстанції, взяв за основу для свого рішення. І, звичайно ж, за таких обставин, виявилось воно, незаконним і необгрунтованим, постановленим з порушенням норм матеріального й процесуального прав, невідповідністю обставин, що мають відношення до справи, які суд першої інстанції вважає встановленими, з невідповідністю висновків суду обставинам справи, а також неповно з’ясованих судом обставин, що мають до справи відношення. Суд першої інстанції вважає, що «…воєвиявлення Золочевського В. Н. при складанні заповіту 22. 06. 2010 р. не був вільним і не відповідав його волі», хоча, як зазначалося вище, у матеріалах справи немає жодного доказу, жодного медичного, чи іншого документу на підтвердження цього висновку (цитуємо з оригіналу).

До того ж цей суддя Луценко не лише не дав жодної оцінки показам свідків відповідача, допитаних у судовому засіданні 18. 10. 12, а й подав в описовій частині оскаржуваного рішення показання свідка Федотенка П. П щодо заповіту Золочевського В. Н., у спотвореному вигляді. За версією суду, Павло Панасович начебто сказав, що «померлий Золочевський В. Н., незадовго до своєї смерті повідомив йому про те, що має намір укласти заповіт на особу, яка буде з ним до останнього дня його життя». Насправді свідок Федотенко пояснив таке: ще до знайомства з М., Золочевський В. Н. у розмові з ним висловив намір зробити заповіт. При цьому він зауважив, що заповість своє майно не родичам, а тій жінці, яка буде з ним до кінця. А при останній розмові, яка відбулася за кілька днів до госпіталізації, Золочевський повідомив свідку, що вже зробив заповіт на М.

Як зазначалося вище, суд першої інстанції, при ухваленні рішення, неповно з’ясував обставини справи, що мають значення для справедливого і правильного вирішення спору. Маються на увазі обставини щодо встановлення справжності підпису Золочевського В. Н. в оспорюваному заповіті. Цю, надзвичайно важливу обставину справи суд умисно залишив нез’ясованою. Хоча сам вважав, що вона має значення для прийняття рішення. Про це свідчить ухвала від 19. 10. 2011 року про проведення експертизи.

У ній, зокрема сказано: «Враховуючи що вивчення справжності підпису Золочевського Віктора Никифоровича та його воєвиявленню, має значення для прийняття рішення по справі, суд вважає за необхідне призначити по цивільній справі посмертну судово-психіатричну експертизу» (!?) (Цитата подана в оригіналі, без виправлення граматичних та логічних помилок).

У резолютивній частині ухвали також вказано: «Призначити …посмертну судово-психіатричну експертизу справжності підпису (?) Золочевського Віктора Никифоровича та його волевиявленню».

З цього приводу слід зазначити, що «визначення справжності підпису» є компетенцією почеркознавчої, а не психіатричної експертизи.

Тому суддя не випадково помилився, вказавши в ухвалі далі: «Поставити на вирішення почеркознавчої експертизи наступні питання».

До речі, почеркознавча експертиза надала б відповідь не тільки на питання щодо справжності підпису Золочевського В.Н., а також встановила б, у яких умовах, і в якому стані перебував Золочевський В. Н. в момент підписання заповіту, тобто 22. 06. 2010 р. Саме з цією метою представник відповідача двічі звертався до суду з клопотаннями про призначення почеркознавчої експертизи, які суддя Луценко О. М. безпідставно відхилив.

Цією ж ухвалою (від 19. 10. 2011 р.) суд першої інстанції постановив: «Провадження по справі на час проведення експертизи зупинити(!

Справа була направлена для проведення експертизи у Київський міський центр судово-психіатричної експертизи. Проте, Центр СПЕ повернув її суду із супровідним листом від 20. 12. 2011 р. № 3020, вказавши на необхідність надання додаткової документації, потрібної для проведення посмертної судово-психіатричної експертизи Золочевського В. Н. Зокрема у пункті 4 зазначеного листа, який надійшов до суду 13. 01. 12 р. за вх. № 2143, вказано:

«допитати у судовому засіданні свідків (колег, сусідів, знайомих і т. п.) про поведінку, висловлювання на 22. 06. 10 р. та надати роздруківку протоколів».

Дуже цікавим є те, що далі зробив суд першої інстанції?

А ось що: копію вказаного листа суд надає лише представнику позивача Ємець Т. Н., про що свідчить її розписка від 27. 01. 2012 р.

Відповідач та її представник дізналися про цей лист і його зміст (особливо щодо допиту свідків!) вже після повернення справи до суду після проведення експертизи.

Далі: суд першої інстанції, без ухвали про відновлення провадження у справі (ст. 204 ЦПІС України), без повідомлення другої сторони, що є порушенням ч. 2 ст. 6 та ч. 1 ст. 158 ЦПК України, 20 квітня 2012 р., тишком-нишком провів судове засідання, на якому був допитаний свідок позивача Деменко Б. В., приведений в суд представниками позивача, маючи на руках заздалегідь написане представником позивача Андреєвою О. Г. письмове пояснення. Це пояснення суд долучив до матеріалів справи, хоча цивільним процесуальним законодавством право надавати письмові пояснення мають лише особи, які беруть участь у справі (ст. 27 ЦПК України). Свідок же, згідно зі ст. 180 ЦПК України, повинен давати у судовому засіданні усні показання, тим паче, що показання Деменка Б. В. жодним чином не пов’язані з будь-якими обчисленнями (ст. 181 ЦПК України).

Ще раз звертаємо увагу на те, що у матеріалах справи відсутні будь-які відомості про повідомлення відповідача, або її представника про судове засідання 20. 04. 2012 р.

Отже, суд першої інстанції свідомо порушив принцип змагальності сторін (ст. 10 ЦПК України), позбавивши відповідача та його представника можливості бути присутніми у судовому засіданні при допиті свідка позивача Деменка Б. В. і можливості поставити йому питання стосовно Золочевського В. Н. згідно з ч. 7 ст. 180 ЦПК України. А крім того, «шановному» професору, мабуть, таки соромно було подивитись в очі відповідачці, з якою він, уже десь через три місяці після її зустрічі з Віктором Никифоровичем, познайомився у нього на квартирі. Певно, таки не всю совість втратив, коли твердячи, зокрема, що у друга не було ніяких жінок, не зміг цього зробити, дивлячись вірній подрузі Віктора в очі. А може справді забув, як постійно, телефонуючи Віктору, передавав вітання його «Сонечку», як в останні роки сам неодноразово спідкувався з нею мобільником (і саме з її мобілки, бо у Віктора її ніколи не було)? То у кого ж тоді нелади з головою – у покійного професора, чи у Борисва Вадимовича? Може варто уже  ректору Київського національного університету культури і мистецтв шановному п. Поплавському подумати: чи можна людину з такими моральними якостями та з таким станом пам’яті допускати до роботи зі студентами?

Ще цікавіші факти позивачка виявила, коли, замовивши в установленому порядку копію звукозапису судових засідань побачила, що це засідання тривало всього 4 хвилини (а коли ж свідок приймав присягу? Що це? Недбальство, некомпетентність, вседозволеність у поведінці судді? Чи свідка до неї не приводили, щоб убезпечити його від криманінальної відповідальності? Бо, з усього видно, суддя наперед знав, що той говоритиме не правду, а те, що треба суду для  прийняття, м’яко кажучи, замовного рішення). А найголовніше, що перша половина запису цього судового засідання просто стерта. Що, про всяк випадок,«замітали» сліди? До слова: в матеріалах справи відсутні підписані п. Деменком. текст присяги та розписка про попередження свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве показання і відмову від давання показань, як передбачено ч. 6 ст. 180 ЦПК України.

Також замість замовленого й оплаченого запису засідання суду від 18. 10. 2012 року відповідач отримала на диску… порожній жовтий конверт. Вельми цікаво, чи то таких же «ретельних», як сам, помічників цей «чатар закону» свідомо підібрав, чи виконують вони вказівки «висококваліфікованого» шефа?

Після повернення, з актом експертизи, справи до своїх пенат, суд 20. 09 .2012 р. продовжив її розгляд, знову ж таки, без ухвали про поновлення у справі.

Із викладеного вище видно як суд першої інстанції систематично й брутально порушував норми процесуального права, що свідчить про його упереджене ставлення до відповідача.

Про упередженість судді Луценка до відповідачки свідчать такі факти:

— позивачу давав можливість висловити свою думку; відповідачці, коли вона була присутня на засіданнях – ні;

— ставив безглузді питаннгя на кшалт: чи вважає відповідачка моральним знайомитись та мати стосунки з чоловіком, знаючи, що в нього є донька(?!);

— не дозволили відповідачці ознайомитись з кореспонденцією, адресованою їй позивачкою на адресу, за якою та не проживає, від імені суду, котра повернулась до суду;

— оплачені(!) відповідачкою копії звукозапису судових засідань зроблені так, що одні не піддаються прослуховуванню, інші записані (чи витерті?) наполовину, ще інші містять лише конверти без звукових файлів.

Судом першої інстанції жодним чином не спростована та обставина, що оспорюваний заповіт підписаний особисто Золочевським В.Н. як того вимагає ч. 2 ст. 1247 ЦК України.

У мотивувальній частині оскаржуваного рішення лише зазначено, що «заповіт має бути особисто підписаний заповідачем». Але доказів того, що це не так, суд не навів. Як зазначалось вище, суд першої інстанції умисно залишив цю частину нез’ясованою. А чи не тому, що суддя Луценко сам добре розумів, що підпис справжній? А якраз експертне підтвердження цього факту не давало б йому змогу творити замовне свавілля.

Суддя Луценко О. М. відмовив відповідачці у проведенні почеркознавчої експертизи, яка б поставила все на мвої місця, звинувачуючи її, таким чином, в тому, що вона прагне затягти суд (хоча вона, навпаки сама найбільш зацікавлена в тому, аби цей кошмар швидше скінчився). Між тим, у відповідачки є купа доказів, котрі свідчать про те, що коли комусь було потрібно, він і його помічники самі «докладали» до затягнення процесу «руку» — певно, щоб позивачка мала можливість «домовитись» з ким треба. Неодноразово, незважаючи на відповіді з інстанцій, які не надсилали витребуваних документів, посилаючись на неналежне їх оформлення, наступного разу суд відправляв їм ті ж запити так само без печаток і штампів. Навіть останнє своє рішення суддя оформив так, що майже місяць пішов на усунення його помилок (неправильно вказав номер справи).

Про «високу» кваліфікацію судді Луценка й елементарну грамотність та вміння висловлювати думки ним та помічниками судді можна зробити висновок і ось з такої цитати з мотивувальної частини цього рішення, в якому – цитуємо дослівно – вказано: «Суд не приймає до уваги посилання відповідача на те, що заповідач Золочевський В. Н. є особою (?), яка проживала з ним до дня смерті та доглядала за ним, а тому склав на її ім’я заповіт, оскільки вони мають під собою підгрунття».

Із цієї цитати не зовсім зрозуміло: хто за ким і в чиїй квартирі проживав, хто кого доглядав і про яке підгрунтя йдеться? Певно, суд мав на увазі «доказове підгрунття» щодо спільного проживання відповідачки й заповідача Золочевського В.Н.?

З цього приводу слід зазначити:

По-перше, факт проживання відповідачки у квартирі Золочевського В. Н. підтверджується наданими суду доказами, які були досліджені у судовому засіданні, а саме: ксерокопією поштового конверта від рекомендованого листа відповідачці на квартиру Золочевського В. Н.: ксерокопією поштового повідомлення № 7820303009003 про надходження рекомендованого листа на її ім’я. на ту ж адресу. Крім того, цю обставину в судовому засіданні 18. 10. 2012 р. підтвердили, зокрема, сусіди – свідки  Ткаченко О. В. та Федотенко П. П., показання яких згідно зі ст. 57 ЦПК України є одним із джерел доказів.

Свідки Костін О. В., Куц О.І ., Васильєва І. П. також підтвердили у суді про сімейні відносини відповідачки та Золочевського B. Н.

А по-друге, високоповажному судді соромно не знати, що за чинним нині в Україні й у світі законом,  Золочевський В. Н. мав право розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд (ч. 1 ст. 319 ЦК України) і міг заповідати його кому завгодно, незалежно від наявності у нього родинних відносин з особою, якій він заповідав своє майно (ч.І ст. 1235 ЦК України). То ж він, за своїм власним бажанням призначив спадкоємцем усього свого майна людину, яка скрасила останні роки його життя й оточила його людським теплом і турботою, яких він не одержував від рідної доньки.

Абсурдним є твердження суду першої інстанції (як іще цілого ряду тверджень, до речі, як видно з матеріалів справи, «запозичених» високоповажним суддею із домислів та марень представників позивачки), зокрема, як то відсутність у заповіті Золочевського В. Н. адреси та ідентифікаційного номера набувача його майна.

Нагадуємо представнику держави, покликаного стояти на сторожі законів країни,  що обов’язкове зазначення у заповіті місця проживання (реєстрації) та ідентифікаційного номера особи, на користь якої посвідчується заповіт, не вимагається ні Цивільним кодексом України, ні Законом України «Про нотаріат», ні Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, ні будь-яким іншим нормативним актом, яким має керуватися нотаріус при посвідченні заповіту. Ці відомості можуть подаватися лише за бажанням заповідача. Все це було зазначено у запереченні проти позову відповідачкита у поясненні третьої особи — Головного управління юстиції у м. Києві. Та у суду першої інстанції не вистачило бажання і снаги звернути свою увагу на с. 46, першого тому справи, де міститься ця «підказка».

У судовому засіданні 18. 10. 2012  р. суд оголосив у цій справі перерву до 25. 10. 2012 р. для підготовки сторін до судових дебатів.

Представник позивача Андреева О. Г. 23. 10. 2012 р. – за два дні до судових дебатів у справі – подала через канцелярію суду свою промову в дебатах у письмовому вигляді, про що свідчить штамп на першій сторінці промови .Представник позивача Ємець Т. Н. 24. 10. 2012 р. також подала у письмовому вигляді свої міркування в дебатах

Тож суддя Луценко О. М., іще до початку судових дебатів, призначених на 16:00 25. 10 .2012 р., був ознайомлений зі змістом промов представників позивача у дебатах, що є недопустимим!

Насамкінець слід зазначити, що згідно з абз.З п.16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06. 11. 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», висновок посмертної судово-психіатричної експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину! Це роз’яснення, як й інші важливі доокументи, суд першої інстанції проігнорував і ухвалив незаконне рішення, яке має бути скасованим.

Ось з таким багажем неспростовних доказів .прийшла М.,  буквально напередодні засідання Апеляційного суду у своїй справі, до офісу Всеукраїнської громадської правозахисної організації «Об’єднання Богдана Хмельницького». Незважаючи на стислі терміни, правозахисники вникли в суть справи, зорганізувались і знайшли можливим надіслати своїх представників на це засідання. Зустрівши їх у вестибюлі суду ще задовго до початку засідання у справі, на слухання якої з’явились, представники Золочевської О. В. страшенно занервували й розхвилювалися. І було чого. Адже, в глибині душі, вони й самі, певно, усвідомлювали, що їхня справа зшита білими нитками з нахабства, відвертої брехні й нехтування всіма моральними нормами та законами. Розлютовані, вони вимагали видатити представників громадськості із залу суду. Та головуючий суддя Махлай Л. Д., відхилила їхні вимоги, як незаконні. Але ж жадібність та захланність у них брали гору над розсудливістю та мудрістю (а, можливо їм такі якості взагалі не притаманні?), тому вонине скористалися шансом зберегти лице – не відкликали із суду свою антиморальну маячню. Натомість представники Золочевської О. В. злостились, судорожно намагалися підсунути Суду «документи», покликані все-таки залякати відповідачку (хоча вона не піддалась на їхні неодноразові попередні спроби зробити це), і які уже представлені в матеріалах справи. Від безсилої люті вони шипіли, кидали, на свій погляд, дошкульні, а насправді такі, що свідчили про їхні обмеженість та безкультур’я, репліки в сторону супротивників та громадської організації, яка їх підтримувала. І треба сказати, що цього разу, вивчивши справу та врахувавши незаперечні докази, на які звернула увагу адвокат апелянта Лідія Василівна Боярчук, котра кваліфіковано, толерантно, зі знанням справи проводила захист, Суд став на бік права та законнвсті й, як і належало, визнав заповіт В. Н. Золочевського  дійсним.

Точності ради, варто відзначити, що апелянт звернулася по допомогу до Л. В. Боярчук, коли справа була уже, фактично програна. Її попередній захисник, член Колегії адвокатів Людмила Петрівна Місіна, тільки робила вигляд що захищає відповідачку, а тепер апелянта. Насправді ж вона не подала жодного заперечення, не поспілкувалась, не привела до суду жодного свідка, які буквально рвались посвідчити абсурдність звинувачень О. В. Золочевської. А схоже, ще й «грала на руку» останньої. І лише коли п. Місіна перестала брати слухавку, не бажаючи спілкуватись зі своєю клієнткою – своїм роботодавцем – уже влітку 2012 року звернулась за допомогою до Лідії Василівни. Й тепер безмежно вдячна Богу, що Він, нарешті, надоумив її відмовитися від послуг людини, яка, при всіх своїх високих регаліях, схоже, здатна працювати лише кур’єром й звернутись до фахового, добре підкованого спеціаліста Л. В. Боярчук, зокрема, і зусиллями якої також, на цьому єтапі виграна ця «довгограюча» справа,

Це чергова перемога правди й справедливості, яку своєю моральною й правовою підтримкою допомогли отримати не лише апелянту, а й нам усім, представник ГУЮ у м. Києві Тетяна Миколаївна Даценко та лицарі без страху і провини – члени ВГПО «Об’єднання Богдана Хмельницького». Останні, замість того, щоб проклинати темряву, для боротьби з нею повсякчас сміливо запалюють свічку. Бо ж давно відома істина: тільки світла бохїться темрява і тільки воно здатне її подолати. І коли ми всі перестаненмо боятися й байдуже спостерігати за проявами зла, а об’єднаємося проти нього, то воно буде переможеним. І Україна, врешті, перетвориться на справедливу, правову, процвітаючу державу, в якій люди житимуть заможньо і щасливо.

решение1

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

решение2

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

решение3